Український модернізм в архітектурі, скульптурі та малярстві. 

Наприкінці XIX - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм

У стилі модерну побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бесарабський). Почасти сюди належать і будинки, споруджені Ф. Альошиним. Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. У спорудах В. Рикова і П. Альошина в Києві, А. Бекетова в Харкові, І. Бернадацці в Одесі починається переборення цього стилю: плекається архітектура в основному в стилі італійського ренесансу.

В тому ж дусі будували на Україні чужоземні архітектори (Федерс, Ф. Лідваль, А. Бенуа, В. Щуко). Іноді можна відзначити наближення до ампіру (А. Кобелев, В. Осьмак у Києві). Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

З початком ХХ ст., одночасно з посиленням українського національного руху, серед українських митців поширюється течія відродження українського стилю, піонером і послідовним яскравим виразником якої був В. Кричевський (1900 р) До цього руху приєдналася "Українська Громада" Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, закладена в 1905 р. Українські архітектори використовували мотиви українського бароко і народного дерев’яного будівництва.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів - М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать скульптури "Ступаючи жінка", "Жінка, яка зачісується" та інші твори.

В кінці ХIХ ст. народницька течія охоплює й українських скульпторів переважно імпресіоністичного напряму, це романтик М. Гаврилко (1882 -1919), перша в Україні жінка-скульптор Є. Трипільська (побутові керамічні вироби), учениця Родена Л. Блох (1881 - 1943, портрет Т. Шевченка, пам’ятник В. Короленкові в Полтаві).

Оновлення мистецтва приносить із собою імпресіонізм. Він пробивається вже в творчості таких митців реалістичного напряму, як І. Похитонів (1850 - 1923), П. Левченко (1859 - 1917), Г. Дяченко (1869 - 1921), А. Куїнджі (1842 - 1910), О. Бокшай, Ф. Красицький, а особливо О. Мурашко (1875 - 1919). Останній своїми виставками за кордоном один з перших почав виводити українське мистецтво на широкі світові шляхи. Цю добу характеризує відворот українських митців від мистецьких традицій Петербургу. Вони їздять тепер вивчати мистецтво на Захід - до Кракова, Мюнхену, Парижу.

З краківської майстерні Я. Станіславського, народженого на Україні польського митця і майстра українського краєвиду, виходять такі митці, як львів’янин Іван Труш (1869 - 1940) і киянин М. Бурачек (1871 - 1942), творці нового українського пейзажу. В цій Академії навчався також автор стилізованих портретів М. Жук (1883 - 1964), І. Северин (1881 - 1964) та найвизначніший художник між ними - О. Новаківський (1872 - 1935). Під впливом воєнних переживань його імпресіонізм перетворюється вже на символічний експресіонізм, що наближало його до швейцарця Бодлера. З його мистецької школи, яка перебувала під опікою митрополита А. Шептицького, вийшли численні митці.

У період перед Першою світовою війною особливе значення для українського національного мистецтва мала творчість братів Василя (1872 - 1952) і Федора (1879 - 1947) Кричевських. Перший - незвичайно всебічний митець і педагог, пізніше ректор Київської академії мистецтв, другий - представник монументального малярства, також професор цієї Академії, виховав цілу генерацію українських митців.

На межі імпресіонізму стоїть декоративна творчість О. Кульчицької (1877 - 1967), яка черпала в основному із скарбниці народного мистецтва, та символічне малярство Ю. Михайлова (1885 - 1926), закоханого в міфологічні й казкові мотиви.

М. Сосенко (1875 - 1920) один з перших вводить у своє малярство стилізування на візантійський зразок, а другий галичанин М. Бойчук стає творцем цілої школи, яка пізніше дістала назву монументалістів або бойчукістів. Бойчук спирався і на візантійське малярство, і на інші монументальні стилі, особливо на ранній ренесанс (Джотто, Мазаччо), а крім того, і на народне мистецтво. Ця школа була одним з найцікавіших явищ не тільки в українському, але й європейському малярстві сучасності.

Живопис його суть, специфіка, види

Живопис – частина, вид образотворчого м-ва, що спрямований на передачу зорових образів за допомогою спеціальних технічних засобів. Традиційно живопис — нанесення зображень фарбами на тверду, нерідко на тканинну або паперову основу.

У творах живопису використовуються такі способи передачі, як колір, малюнок,світлотінь, графічність та виразність мазків, композиції та фактури, що дозволяє відтворити на площині багатогранне багатство світу, об’ємність та повноту предметів, їх мальовничість, матеріальну своєрідність, просторову глибину та світлоповітряне середовище.

Колір — найбільш специфічний для живопису виразний засіб. Його сила вираження, здатність викликати різноманітні емоційно-почуттєві асоціації підсилює враження від побаченого зображення, обумовлює декоративну і виразну можливість живопису. У творіннях саме колір створює цілісну с-му — колорит.

"Козак Мамай" - генетичний код нації

     ... У багатовіковому історичному поступові цей загадковий образ виявився духовним символом українців, уособленням звитяжницьких ідеалів народу, його світоглядних орієнтирів. Набувши значного поширення в УкраїніХVІП— ХІХст., народна картина "Козак Мамай" освячувала мало не кожну українську хату, утворювала своєрідний сакральний комплекс разом із традиційними іконописни­ми образами. Жодному іншому творові давнього українсько­го народного малярства не судилося прожити таке довге життя в багатьох варіантах повтореннях, копіях. У чому ж причина життєздатності картини? Яку інформацію зберігає вона в іконографічних площинах? І що спричинило перетворення її на національний символ, на викристалізовану віками думу українського народу про етнічну сутність?

      Свій символічний образ український народ споконвіку відшліфовував засобами слова і фарб. Майстри кінця XVIII — XIX ст., хоча й не застали добу козацької звитяги, однак чули про неї від дідів-запорожців, співали тих же пісень, які хвилювали серця їх славних пращурів. Тому сло­весний та образотворчий фольклор XVIII — XIX ст. має спільну семантику і знаковість. Відповіді на деякі питання, що виникають у зв’язку з "Козаками Мамаями", слід шука­ти і в піснях українського народу. З огляду на це доречно на­гадати слова Миколи Гоголя: "Історик не повинен шукати в них, (народних піснях. — Т.П.) вказівки на день і число бит­ви або точне пояснення місця, вірної реляції: у цьому відно­шенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захо­че пізнати справжній побут, стихії xapaктepy, усі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів опису­ваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, за­гальний характер всього цілого і окремо кожного частково­го, тоді він буде цілком задоволений: історія народу роз­криється перед ним у ясній величі".